Білорусь між імперією й свободою: чому майбутнє Лукашенка вирішується в Москві
- Belarusian Сommunications
- 5 лист.
- Читати 3 хв
Оновлено: 6 лист.

Польський історик Лукаш Адамський дуже чітко формулює те, що білоруси й так відчувають інтуїтивно: майбутнє Білорусі прив’язане до майбутнього Росії, а Лукашенко тут — не творець історії, а витратний матеріал імперського проєкту.
З його оцінок вимальовується два сценарії — обидва без Лукашенка, але з кардинально різною роллю Білорусі.
Як Кремль використовує білорусів і Лукашенка
Адамський нагадує: білоруська діаспора в Польщі вже зараз використовується російськими й білоруськими спецслужбами як агенти та навіть диверсанти. Це частина ширшої гібридної кампанії: Росія зацікавлена в тому, щоб Польща виглядала «антибілоруською» й «антиукраїнською», була розколотою і зайнятою внутрішніми конфліктами, а не підтримкою Києва й демократичних білорусів.
Лукашенко в цій картині — зручний інструмент: режим, який повністю відкрив країну для російських спецслужб, віддав територію під агресію проти України і дозволив робити з Білорусі плацдарм тиску на весь регіон. Але саме тому його суб’єктність дорівнює нулю: як тільки в Кремлі вирішать, що формат «союзної держави» більше не потрібен, Мінськ або ще жорсткіше дотягнуть до російського стандарту, або просто «оформлять» як політичний трофей.
Русифікація як зброя Москви
Адамський прямо говорить, що високий рівень русифікації Білорусі — це не нейтральний історичний факт, а інструмент імперської політики. Російська мова й російська попкультура втягнули покоління молодих білорусів в орбіту «руского міра», його соцмереж, наративів і цінностей.
Це не «комфорт спілкування», а м’яка анексія свідомості. Чим більше Білорусь живе російським інформаційним полем, тим простіше Кремлю легітимізувати і політичне поглинання — від ще більшої інтеграції до юридичного «об’єднання».
Недарма Адамський підкреслює: підтримка білорусизації — це й польський національний інтерес. Чим більше білорусів повертаються до власної мови й власної історії (Калиновський, Костюшко, Траугут — замість Суворова), тим менше шансів, що Лукашенку чи його наступнику вдасться продати країну як «природну частину Росії».
Два сценарії для Білорусі — і жоден не залишає місця Лукашенку
Адамський дуже ясно формулює горизонт у 20 років:
Лукашенка там немає в жодному випадку. Навіть фізіологічно: через два десятиліття йому буде 96, і він не буде здатний керувати країною.
Ключовий фактор — криза або трансформація в самій Росії.
Оптимістичний сценарій: У Росії відбувається глибока криза й процес деімперіалізації: Москва змушена «відчепитися» від сусідів і зайнятися власними внутрішніми проблемами.
У цей момент Білорусь отримує шанс на реальну незалежність, демократично обраного президента і правову оцінку диктатури Лукашенка. Це той варіант, де країна може нарешті вийти з режиму зовнішньої та внутрішньої окупації й почати будувати нормальну державу — не як «другу Росію», а як власний центр у регіоні.
Песимістичний сценарій: Лукашенко йде, але Путін залишається, війна триває, а Кремль шукає компенсацію за поразку в Україні.
Тоді на чолі Білорусі може опинитися ще більш залежна від Москви фігура, без навіть формальних амбіцій «багатовекторності». Або Росія просто перетворює Білорусь на «іміджевий трофей» — настільки щільно інтегрує її в свій політичний і правовий простір, що розв’язати цей вузол знадобиться кілька поколінь.
У цьому сценарії Лукашенко стає розхідним матеріалом, якого спишуть без жалю — але разом із ним у пастку опиниться й країна.
Що це означає для білорусів уже зараз
Майбутнє Лукашенка не збігається з майбутнім Білорусі. Він — тактична фігура Москви, а не стратегія для нації. У будь-якому сценарії його режим закінчиться раніше, ніж буде вирішене питання про місце Білорусі в регіоні.
Ключ до цього майбутнього — не в Мінську, а в Москві. Зміни в РФ (криза, поразка, внутрішній вибух або деімперіалізація) відкриють вікно можливостей; зміцнення імперії, навпаки, затягне Білорусь ще глибше.
Мова й історія — не «романтика», а питання безпеки. Кожен крок до білоруської мови, власної історичної традиції ВКЛ і Речі Посполитої — це не тільки культурний акт, а й вихід із російської орбіти.
Гібридні операції Росії, в яких використовують білорусів за кордоном, б’ють і по іміджу Беларусі, і по шансах на солідарність з нею. Кремль зацікавлений у тому, щоб Польща й інші країни сприймали білорусів як загрозу, а не як жертв режиму.
З точки зору Адамського, статус-кво не проживе ще 20 років. Або Росія входить у кризу, відступає й дає шанс Білорусі вийти з тіні імперії, або, навпаки, намагається компенсувати поразки ще жорсткішою експансією на білоруському напрямку.
У обох випадках одне очевидно вже сьогодні: Лукашенко — не майбутнє Білорусі. Він — один із останніх символів старої імперської епохи, яка неминуче закінчиться. Питання лише в тому, чи зуміє Білорусь використати момент для емансипації — чи стане черговим «трофеєм», який доведеться відвоювувати вже наступним поколінням.
